Таисия Повалий

Листопад — печальне диво, це журба дерев.
Знову осінь у полон серця бере.
Так буває, опадає листя восени,
Так ранком опадають наші сни.
Тихо сльози опадають, тихо йде любов.
Мовчання — вирок більшості розмов.
Опадають наші роки тихо в сон-траву,
Я сни колишні бачу наяву.
Листопад загублених надій,
Неставшихся подій,
І нездійсненних та даремних моїх мрій.
Мій сад до осені пустий,
Його давно покинув ти,
І заміта сліпа печаль твої сліди.
Не пиши листів прощання — я прощаю все.
Нас доля, наче листя, рознесе.
Не кидай на вітер слово — птахом полетить
У неба бірюзового блакить.
Листопад загублених надій,
Неставшихся подій,
І нездійсненних та даремних моїх мрій.
Мій сад до осені пустий,
Його давно покинув ти,
І заміта сліпа печаль твої сліди.
Осінь серце полонила, та не назавжди,
Про листопад колись згадаєш ти.
Як журилися дерева в розставання час,
Як осінь раптом розлучила нас.